Коли закінчиться війна,

розжарена від бомб земля

воскресне.

Ти знімеш з себе автомат, герою,

бронежилет і …

І не секрет для всіх тепер ти –

великий воїн і солдат…

Героїзм – це найвищий вияв патріотизму, тому  що він проявляється в екстремальних умовах, коли треба допомагати,захищати,боронити. Ця тема була і залишається актуальною та сучасною. Героями не народжуються – ними стають!

Василь Тарасюк – уродженець селища Заболоття, 23-річний  український військовослужбовець, лейтенант Збройних сил України. Учасник російсько-української війни. Позивний «Тайфун». Герой України.

Василь – це гордість нашого краю. З завмиранням сердець ми слідкували як просуваються події в зоні АТО, адже там – наші солдати, наші співвітчизники, батьки, сини, друзі. В наш нелегкий час ми повинні підтримувати тих, хто сміливо йде на оборону своєї Батьківщини.

Василь Тарасюк навчався у військовому ліцеї. Закінчив Національну академію сухопутних військ України  імені гетьмана Петра Сагайдачного з відзнакою, вчився на факультеті бойового застосування військ. За рейтингом випуску був третім, і, маючи право вибору, обрав для подальшої служби бойову 72-гу бригаду. Випуск в Академії відбувся 28 лютого 2016 року, а вже 16 березня молодий лейтенант разом з товаришем по Академії лейтенантом Андрієм Верхоглядом приїхав у зону бойових дій в місто Волноваху, призначений командиром взводу 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. Через три дні лейтенант Тарасюк вже тримав оборону на териконах біля окупованого Докучаєвська, між Новотроїцьким і Миколаївкою, саме тут відбулося його бойове хрещення.

«Тайфун» не тільки брав участь у розробці всіх операцій, він керував боями безпосередньо в бойових порядках роти. Під час запеклих боїв у промзоні Авдіївки в перші місяці 2017 року дістав три осколкові поранення і чотири контузії. Особисто підбив танк Т-72 противника з СПГ, вступивши з ним у вогневу дуель. Командування частини двічі представляло молодого офіцера до звання Герой України.

24 серпня 2017 року, під час параду до 26-ї річниці Незалежності України  Президент України Петро Порошенко вручив лейтенанту Василю Тарасюку Золоту зірку Героя України.

Ім’я раніше маловідомого лейтенанта пролунало над нашою Батьківщиною. Хвала Богу, що цю нагороду від президента Василь отримав особисто, а не посмертно, як це буває, на жаль, дуже часто. Мільйони людей тепер впізнаватимуть на вулицях міст нашого односельчанина, нашого героя.

Про те, що його будуть нагороджувати він  не знав. Вже після вручення нагороди, за словами Василя, Віктор Муженко сказав, що його документи давно вже «гуляли» по нагородних відділах.

Рідні і близькі, знайомі Василя теж не знали про цю знаменну подію. Коли з екрану телевізора вони почули про таку новину негайно почали телефонувати. «З самого Майдану не міг нікого набрати, бо зв'язок блокували. А коли вийшов звідти, з'явилася мережа, прийшло багато повідомлень, що мені намагалися додзвонитися і хлопці з передової, і рідні, і друзі, і знайомі. Я навіть розгубився – кого ж першого набирати. Але пролунав дзвінок - і я почав спілкуватися... Хотілося поговорити з рідними, але це відбулося пізніше – спочатку відповідав тим, хто мене набирав.» - розповідає у своєму інтерв’ю лейтенант Тарасюк.

Наступного дня до батьків Василя уже  приїхали в гості журналісти каналу ICTV, знімали сюжет.  «Мама плакала, як завжди. У мене є ще дві старші сестри. Вся моя родина за мене дуже рада», - з радістю в голосі розповідає Василь.

Багато хто цікавиться, чому такий молодий, гарний хлопець вирішив віддати свої кращі роки, своє життя служінню Батьківщині. Виявляється, Василь ще з сьомого класу став задумуватися про своє майбутнє і поставив собі за мету вступити у військовий ліцей. «Багато хто казав, що я, можливо, надивився серіалу "Кадети"... Ні. Ще до того я надумав стати військовим. Це мужня робота», - ділиться своїми думками хлопець.

Наразі Василю 23 роки. Проте на свій вік він вже чимало побачив на своєму життєвому шляху, адже війна зробила його сильним духом, відважним, хоробрим, загартувала його до різних життєвих труднощів та негараздів.

Про свій переможний бій з танком противника лейтенант Тарасюк згадує не раз. Він добре пам’ятає події того дня, та й, певно, все життя пам’ятатиме…

В одному з інтерв’ю хлопець детально розказує про цю дуель: «Я, як завжди, обходив позиції. У мене їх було п'ять. Почався мінометний обстріл. Це була вже звична справа. Підійшов до крайньої позиції, де в мене був підготовлений станковий протитанковий гранатомет (СПГ, ще хлопці називають його «сапог»), тому що там танк неодноразово розбивав наші позиції. І ніяк не можна було дати адекватну відповідь. Прийшов туди. Чую – щось гуде. Дивлюсь в бінокль – прямо на нас виїжджає танк Т-72, на ходу закриваючи люк. Чотириста метрів до нього було. Пушка направлена прямо на позицію "Орел", а я був трошки правіше. СПГ стояло направлене на ту точку, звідки він виїжджав. Після першого танкового пострілу я влупив по ньому, щоб перевести вогонь від "Орла". За день до того мінометними уламками посікло приціл СПГ, тому я працював з механічним прицілом, без оптики. Моя граната лягла прямо перед танком. Екіпаж танку, побачивши, що по ньому ведуть вогонь, зразу направив гармату в нашу сторону і вдарив по нас, але не точно. Це дало мені час перезавестись. І я вже поцілив у нього. Він задимівся так, що його не видно було. Я знову перезарядився, встиг і навестися. І тут дуже близько прилетіло у відповідь. Я якраз голову підняв і бачив, як танковий снаряд пролетів наді мною і ліг в посадку. Я вдарив. Знову граната лягла поряд з танком. Знову стріляю - і попадаю. Задимівся! Я хотів закріпити результат. Навівся, зробив постріл – не спрацювала граната. Злість була шалена. Я її витягнув, вставив. Тільки робити спуск, як танковий снаряд прилетів прямо в мою позицію. Я прийшов до тями вже в посадці. Мене віднесло на десять-п'ятнадцять метрів. Повний рот землі, за пазухою земля, в штанах...»

Смерть була дуже близько, проте Бог оберіг Василя від неї молитвами його рідних та близьких. Вони, як ніхто інший, кожної миті пам’ятали про нього і подумки молили Бога вберегти їхнього синочка, брата та товариша. Звістка про те, що Василя нагородили Золотою зіркою Героя України була для них несподіваною. «Ми не знали що Василя будуть нагороджувати на параді» - зізнаються батьки. Сам Василь каже: «Ця нагорода -  не моя, а всього нашого підрозділу. Вона – для моїх хлопців. Вони всі раділи за мене. Для мене це було визнання того, що ми робимо разом. Немає офіцера без солдатів. Ти сам нічого не зробиш. І так само солдати дивляться на тебе, коли іде бій, вони хочуть бачити, що треба робити, як робити».

Мужність, хоробрість, відважність, відсутність страху перед ворогом – це все і ще багато інших якостей присутні у людей, які йдуть у бій з противником. Таким є наш односельчанин Василь Тарасюк. Наша гордість і слава Заболоттівського краю.  Він впевнено іде по життєвій стежині, чітко розставивши для себе пріоритети, одним з яких є – вірне служіння своєму народу і Батьківщині. «Моє  життєве кредо сформувалось досить давно, - каже Василь, - ще в академії, коли ми вчилися, а війна вже почалася, у мене було прислів'я: я в воді не тону і в вогні не горю. Це мене завжди морально підтримувало. Ворогу не вдасться мене знищити!»

Як приємно розуміти, що наша педагогічна робота не проходить осторонь сердець наших вихованців, адже на меті у кожного вчителя стоїть в першу чергу завдання виховати всебічно розвинену особистість та гідного громадянина України. Тож нехай множаться наші зусилля плідної праці та виростають сини українські на славу і гордість нашої Батьківщини!